Krytyka Polityczna - Ukraina bez bromu

Nowość w sklepie KP!

Strona główna

Przewodnik lewicy

Katalog Książek KP

Najnowszy numer KP

Komentarze

CYTAT DNIA

Jesteśmy zdolni zgasić słońce i gwiazdy, bo nie płacą dywidendy.
John Maynard Keynes

Książki w sklepie KP

Order software online

Ukraina bez bromu

27.01.2010

„Ще не вмерла Україна…”. Слова українського і польського гімну подібні. В обох гімнах утілена завзятість народу, який вирішує вижити всупереч усім обставинам; усупереч загарбникам, окупантам і ворогам.

Ця завзятість усупереч важкій долі робить наші народи подібними ментально.

Багато років тому Єжи Ґедройц розповідав мені, що – шукаючи кошти для видання українською антології „Розстріляне відродження” – зустрівся з представником важливої американської фундації. Співрозмовник відмовив у фінансовій підтримці і запитав напівжартома: „Скільки Ви хочете грошей, щоб не видавати цієї книжки?”

Американець готовий був підтримати видання польських авторів в еміграційному видавництві; крім того – угорських або чеських, але Україна була радянським простором. У час мирного співіснування американські фундації не повинні були втручатися в українські справи.

Я пригадав цю розмову, читаючи неймовірне інтерв’ю Ізи Хруслінської з Ярославом Грицаком. Іза Хруслінська – це літераторка, яка багато зробила для польсько-українського діалогу, натомість чудовий український історик Ярослав Грицак не є невідомою особою для польського читача – нещодавно в Польщі вийшов том есеїв Грицака „Нова Україна. Нові інтерпретації” [Nowa Ukraina. Nowe interpretacje], а в минулому – його „Історія України XIX і XX ст.”. Цього разу ми відкриваємо Грицака, автора захопливих нарисів про вузлові проблеми української історії та політики, в яких він розповідає Ізі Хруслінській своє бачення світу.

Володимир Винниченко, український письменник і політик, стверджував, що „читати історію України треба з бромом”, тому що „її історія – це безперервна низка повстань, війн, пожарищ, голоду, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування”.

Я визнаю, що подібно думав про історію України, коли тридцять з гаком років тому написав, що українці – це найнещасніший народ Європи. Ярослав Грицак не поділяє цього погляду. Пишучи свою історію України, він почав із заяви, що це буде „історія без брому”.

„Основна теза книжки, – каже Грицак Хруслінській, – спирається на визнання нормальності історії України. Я вважаю, що українська історія ані не краща, ані не гірша за історії інших народів. Авжеж, є своя специфіка, але не виняткова. Її можна спокійно читати, пізнавати і викладати. Мені здається, що ця потреба у бромі випливає з відчуття меншовартості українців, переконання, що ми гірші від інших, тому що не мали власної держави і були жертвами чужого панування. Я не вважаю, що ми мали б почуватися з цього приводу гіршими чи мусимо посилатися на нашу історію, щоб виправдати таке відчуття. Досить поглянути на польську, білоруську, литовську, вірменську чи єврейську історіографії, щоб знайти там схожу тенденцію. Навіть австрійці створили дуже зручний міф «Австрії, першої жертви німецького нацизму». Кожен із цих народів переконаний, що його історія трагічніша, ніж в інших. Я не бачу сенсу в писанні історії України, особливо після 1991 р., яка йшла б у власне такому напрямі, акцентуванні на трагізмі та складності української історії”.

Я читаю ці слова українського історика із захопленням. Грицак у своїй письменницькій практиці вірний власним деклараціям. Замислюючись над історичною свідомістю сучасної України, він зауважує: „Молодше покоління радше не зацікавлене в радикальній ревізії історії свого народу. Українці радше не спроможуться по-простому справитися з власною історією. Я також вважаю, що стосовно України сама ревізія історії не розв’язала б проблеми, деконструкція без пропонування нової конструкції межувала б з браком відповідальності. Люди мають потребу в ідентифікації себе з історією власного народу, крім того, якщо бракує колективної пам’яті, вони втрачають підстави своєї ідентичності. Тому з історією треба поводитися дуже обережно та відповідально”.

Грицак поводиться з історією саме так. Пише без застережень про чорні плями історії власного народу, про страшну драму вбивства поляків на Волині, про участь у знищенні євреїв. Пояснює обставини, вказує на історичний контекст, але не релятивізує провин і злочин називає злочином. Така позиція гідна найвищої поваги.

Але така позиція також спричиняє зацікавлення: ким є ця людина, яка по-новому, відважно і відкрито схиляється над історією та станом власного народу? І ось ми пізнаємо цю людину, а разом з нею пізнаємо новий спосіб бачення України. Ми пізнаємо розум Грицака, вільний від засліплення більшовистською доктриною чи етнічним націоналізмом; тверезий і допитливий розум. Ми також водночас пізнаємо складну долю українського народу, його вражаючу боротьбу за виживання та відродження.

Грицак добре знайомий з найкращою українською історіографією; веде діалог зі світом сучасної науки з елегантністю професора з Бостона. Імпонує ерудицією. У розмові з Хруслінською не один раз з’являється прізвище Єжи Ґедройца. І, напевно, це не випадково. Видається, що за своєю чутливістю й ментальністю Грицак належить до тієї самої школи думки, що й редактор паризької „Культури”. Як Ґедройц думав про Польщу, яка зламає традиційні схеми мислення і виявиться готовою до примирення з німцями і литовцями, з українцями і росіянами, так Грицак окреслює образ вільної і незалежної, демократичної і європейської України, толерантної і позбавленої страху перед правдою про власну історію. Так ми пізнаємо історію України якось зсередини українських суперечок про Україну. Ми пізнаємо іншого Богдана Хмельницького й іншого Мазепу. Краще розуміємо феномен Петлюри і Махна, Донцова і Бандери, УПА і дисидентського руху. Ми пізнаємо, нарешті, Україну у трагічних лещатах між Гітлером і Сталіним.

Грицак розповідає все, що є найважливішим у складних і багатоаспектних польсько-українських, російсько-українських, українсько-єврейських відносинах. Ми поділяємо радість Грицака, коли він пише, що, „зважаючи на події в польсько-українських відносинах 1939-47 років, кількість пролитої крові, трагедій і жертв, те, що сталося після 1989 р. у наших відносинах, можна назвати справжньою мирною революцією”.

Я шкодую, що цих слів не можуть прочитати ті з поляків, які так багато зробили для польсько-українського діалогу: Єжи Ґедройц і Яцек Куронь, Ян Юзеф Ліпський [Jan Józef Lipski] і Павел Ясєніца [Paweł Jasienica]. Думаю, з огляду на цих людей, Ярослав Грицак є прихованим полонофілом, що радує польського читача, проте це не позначається на ясності й точності його історичних висновків. Про Росію наш автор розповідає так само компетентно та помірковано.

„Ставлення до Росії було причиною виникнення досить сильної диференціації в межах українського руху. У Києві аж до 1914 року український національний рух залишається позитивно налаштованим не стільки до Російської імперії, скільки до Росії. Тоді панувало переконання, що в майбутньому можна буде перетворити Росію на демократичну країну, у якій українці та росіяни житимуть разом. У Галичині ж було сильне переконання, що українці ніколи не зможуть жити разом з росіянами, тому що йдеться не стільки про різницю між двома окремими народами, скільки про різницю між відмінними цивілізаціями. Навіть Тарас Шевченко, попри писання віршів з антиросійським змістом, вважав, що Україна і Росія є близькими, так само як інші діячі з центральної України. Такі переконання мали Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Михайло Грушевський. Для них усіх було безсумнівним, що Україна в майбутньому мала бути пов’язаною з Росією. Натомість для галицьких українців цей спосіб мислення був неприйнятним. Відмінності в підході до Росії призвели пізніше, під час української революції 1917-18 рр., до серйозних сварок у межах українського національного руху. Тоді багато діячів з Галичини опинилися в Києві, щоб там продовжити боротьбу, але їхнє антиросійське ставлення часто було незрозумілим для українців з Києва”.

Інакше кажучи – полякам нелегко зрозуміти складну історію українського народу, тому що цей народ мав у своїй історії проблему з тим, як зрозуміти себе.

Ярослав Грицак є українцем зі Львова, галичанином. Галичанин – це такий особливий вид українця, який вважає себе європейцем, на відміну від українця з Донецька. Але справжня мрія Грицака-галичанина – це Україна в Європі зі Львовом, Києвом і Донецьком.

Хочете зрозуміти таку Україну? Читайте чудову розмову Ізи Хруслінської з Ярославом Грицаком.

Джерело: Західна аналітична група

Komentarze

Dodaj nowy